У серпні виповнюється 110 років від відкриття Олександрівської школи-хутора для глухонімих (1903–1917), яка досі не має аналогів у світі. Становлення цього унікального закладу було непростим. З 1921 року школу-хутір перейменували на Запорізьку школу глухих, нині це – Запорізька спеціальна школа-інтернат для глухих. Фундатором закладу був голова Олександрівської міської управи Фелікс Францевич Мовчановський.
Передісторія створення Олександрівської школи-хутора почалася у 1898 році, коли у складі Відомство закладів царської родини імператриця Марія заснувала Опікунство глухонімими. Основними завданнями Опікунства були: по-перше, залучати до благодійних фінансових пожертвувань приватних осіб і громадські організації; по-друге, використовувати зібрані кошти для субсидування навчальних закладів. Незважаючи на благодійні пожертви, коштів для реалізації планів Опікунства глухонімими постійно не вистачало, і тому виникла ідея створення шкіл-хуторів. Це мали бути «містечка» для глухонімих дітей селян, які перебуваючи у звичному середовищі, могли отримати загальну освіту й оволодіти навичками раціонального господарювання. Утримання учнів у такому навчальному закладі частково мало відшкодовуватися їхньою працею, а зразкова організація господарства на хуторі – слугувати прикладом для мешканців навколишніх сіл.
У 1899-1900 рр. Опікунство глухонімими розіслало губернаторам Російської імперії листи, у яких закликало підтримати ініціативу щодо створення шкіл-хуторів. Відреагували на заклик лише двоє небайдужих українців: купець, який свого часу закінчив Санкт-Петербурзьке училище глухонімих, та міський голова Олександрівська (з 1921 року – м. Запоріжжя) – Фелікс Мовчановський. Останньому вдалося створити навчальний заклад, який увійшов до історії сурдопедагогіки як «найбільше у світі училище для глухонімих, оригінальне за організацією навчальних закладів, за змістом навчання і підготовкою учнів до майбутньої трудової діяльності».
Початковий капітал Олександрівського відділу був невеликий, проте завдяки наполегливості Фелікса Мовчановського невдовзі до фонду почали надходити благодійні внески від земств, міських самоврядувань, сільських громад, приватних осіб. Окрім того, значні кошти на створення школи вніс сам голова міської управи. Також фінансово підтримували заклад членські внески Олександрівського відділу, виплати за навчання та утримання вихованців. Згодом додалися прибутки від господарської діяльності хутора.
Безумовно, потрібно було мати оптимізм, енергію, завзятість та авторитет Фелікса Мовчановського, щоб без державних коштів упродовж семи років на 30 десятинах землі побудувати і забезпечити злагоджене функціонування цілого освітнього містечка.
Однією з особливостей Олександрівської школи-хутора було створення в ній другого, після Києва, дитячого садка для глухонімих. Розташувався він в окремій будівлі і приймав 30 малюків 5–6-річного віку. Приміщення дитячого садка, оточене садом, знаходилося осторонь від інших споруд, мало автономне функціонування, зокрема, у ньому навіть передбачалися квартири для співробітників.
Головним завданням вихователів школи було не дати «загрубіти» голосовим зв’язкам дітей до початку їхнього систематичного навчання, яке, враховуючи фізичний стан вихованців, вважалося доцільним починати з 8–9 років. Для цього педагоги застосовували спеціальні ігри, вправи, проводили заняття за фребелівською системою та опікувалися фізичним і моральним розвитком дітей, наповнюючи їхнє життя радістю та оптимізмом.
Після трирічного підготовчого періоду діти переходили до школи, де навчання тривало 9 років. Будівля школи складалася з 14 класних кімнат, великої рекреаційної зали, класу ручної праці та приміщення для прислуги. Жили школярі у двох гуртожитках – чоловічому та жіночому. У будівлі гуртожитку для дівчаток та вчительок знаходилася також ошатна церква.
Не відкидаючи категорично мову жестів, педагоги Олександрівської школи-хутора надавали перевагу навчанню глухих усному словесному мовленню, використанню його як засобу спілкування і здобування глухими учнями загальноосвітніх знань. Такий спосіб соціалізації дітей з вадами слуху більшість тогочасних сурдопедагогів визнавали найефективнішим. Тому головними завданнями учителів закладу було навчити учнів, по-перше, зчитувати за рухами губ слова, по-друге, вимовляти слова самим, по-третє, вести розмову. Одночасно з оволодінням усним мовленням діти навчалися писати і читати. Така складна робота вимагала від учителів не лише знань спеціальної методики, а багато часу і терпіння. Тому один клас складався не більше, ніж з 11 школярів.
Кваліфікована і наполеглива праця педагогів давала позитивні результати. Так, члени комісії, яка в 1910 році перевіряла роботу школи, зазначали у своєму звіті, що якби не гортанні голоси її вихованців, то кращих учнів неможливо було б відрізнити від звичайних дітей.
Окрім грамоти, до навчальної програми школи-хутора входили Закон Божий, російська мова, арифметика, історія, географія, природознавство, фізика, курс «загальнокорисних знань». Заняття з малювання, креслення та каліграфії проводилися в спеціально обладнаних класах тільки з тими, хто виявляв до них схильність. Оскільки на той час не існувало обов’язкових навчальних програм для шкіл глухонімих, фундатори закладу створили власні орієнтовні програми, які доопрацювали у процесі викладання.
Щоб максимально наблизити рівень викладання у школі-хуторі до можливостей сприймання кожної дитини, організатори навчального закладу вирішили відкрити школу для невстигаючих. Передбачаючи існування такої окремої школи, Олександрівський відділ Опікунства глухонімими єдиний у Російській імперії створив умови для реалізації ідеї окремого навчання дітей, які з різних причин погано засвоюють програмний матеріал. Для цих учнів було побудовано простору двохповерхову будівлю з трьома класами та спальнями. Навчання таких дітей також тривало 9 років. Головним завданням педагогів школи для невстигаючих було запобігти розвитку в учнів апатії, пригніченості, допомогти ліквідувати причини відставання та наздогнати однолітків з основної школи.
Ф. Мовчановського турбувало те, що часто діти приходили у школу-хутір з недокрів’ям та іншими хворобами. Тому він виклопотав у Євпаторійської міської управи чотири десятини землі на березі Чорного моря, де невдовзі з’явилися клумби, грядки з городиною, молоді дерева. А серед них виросла двоповерхова будівля, що нагадувала палац. Це була школа-санаторій для 50 дітей з п’ятьма окремими класними кімнатами, домашньою церквою, рекреаційним залом, бібліотекою. Неподалік від школи побудували лікарню, лазню, пральню і майстерню. Сюди по черзі на рік відправлялися зі своїми вчителями п’ять молодших класів школи-хутора. Не перериваючи навчання, діти мали змогу купатися в морі, дихати цілющим південним повітрям.
Педагогічний колектив школи-хутора ставив за мету надати змогу вихованцям одночасно із отриманням знань оволодіти ремеслами, які допоможуть їм у дорослому житті. Тому восени 1909 року відкрився клас ручної праці, в якому найменші хлопчики виготовляли кошики, займалися випилюванням з дерева. Хлопці середніх та старших класів перед тим, як навчатися ремеслам у спеціальних майстернях, проходили підготовчі заняття. У цей час дівчатка займалися рукоділлям: вчилися шити, вишивати, лагодити одяг, в’язати спицями, а також на в’язальних машинах. Особлива увага приділялася вмінню кроїти. Учениць з інтелігентних сімей вчили робити жіночі капелюшки. Частина виробів дівчат йшла на продаж, окрім того, швейний клас забезпечував одягом вихованців школи-хутора.
Оскільки 80% учнів школи були дітьми селян, за час навчання вони повинні були здобути сільськогосподарські знання, а також опанувати основи господарювання. Для цього на хуторі організували зразкове господарство, де розводили свиней, свійську птицю, корів, була пасіка, сад, город. На базі господарства проводили досліди з вирощування троянд для виробництва трояндової олії, а також з вирощування шовкопряда. Згодом на базі фруктового саду і трояндової плантації було створено Запорізьку обласну станцію юних натуралістів.
Як зазначалося, Олександрівська школа-хутір не фінансувалася державою. Прагнучи до самозабезпечення навчального закладу, його засновники створили на хуторі друкарню та завод, де виготовляли землеобробні знаряддя. Було придбано найновітніше обладнання, яке працювало завдяки електроенергії. Учнів старших класів після оволодіння певними навичками на уроках ручної праці допускали до роботи на заводі та в друкарні у вільний від занять час. Там вони здобували професію і після закінчення школи могли залишатися працювати на заводі.
Оскільки Олександрівську школу-хутір визнали не лише однією з кращих у Російській імперії навчальних закладів для людей із вадами слуху, а й однією з кращих у світі, то слава про неї дійшла й до урядових кіл. Члени монаршої родини запросили на особисту аудієнцію Фелікса Мовчановського, під час якої схвалили усі напрями діяльності унікального закладу.
Проте, незважаючи на царську підтримку, цей візит став відправною точкою закриття школи. У 1911 році одразу після царської аудієнції центральний орган Опікунства глухонімими направив спеціальну комісію для ревізії Олександрівської школи-хутора. За результатами перевірки проти Ф. Мовчановського порушили карну справу. Його одночасно звинувачували у перевищенні влади та бездіяльності, а також у розтраті коштів, підробці документів. Усього комісія «викрила» 420 (!) злочинних дій. Із порушеннями закону засновника школи спочатку заарештували, а потім випустили під заставу.
Наступних два роки велося розслідування, після якого за відсутністю складу злочину справу закрили. Але протягом цього часу унікальне явище педагогічної практики, що виникло винятково завдяки благодійництву, ентузіазму та професіоналізму Фелікса Мовчановського, зникло. Замість нього з’явилося ще одне шаблонне училище для глухонімих. Відповідно до директив Опікунства глухонімими було ліквідовано дитячий садок і школу для невстигаючих, територію школи-санаторію з будинком-палацом передали у власність Відомства закладів царської родини. В основній школі кількість вихованців зменшили з 128 до 77 чоловік, 9-річний курс навчання замінили на 6-річний, звільнили 11 педагогів, а заробітну плату учителів, які залишилися, зменшили удвічі. Продовольчі витрати хутора скоротили настільки, що це призвело до голодування дітей. Повністю було знищене зразкове господарство, почала занепадати друкарня. За безцінь були продані завод, будинки, де розташовувалися дитячий садок, школа для невстигаючих, шкільний музей, а також частина старовинного парку.
У 1916 році Ф. Мовчановського знову обирають Олександрівським міським головою і він створює спеціальну комісію для відновлення хутора. Проте революційні та воєнні події завадили здійсненню його планів. Але досвід, накопичений в педагогічному колективі Олександрівської школи, приніс свої плоди: у 1919 році вийшов перший український буквар для глухих, а у 1921–1922 рр. пройшли перші курси з підготовки сурдопедагогів, в Україні уперше були розроблені навчальні плани і програми для шкіл глухонімих.
23 квітня 2013 року у Педагогічному музеї України відбулося урочисте відкриття виставки «Феномен сурдопедагогіки», мета якої – представити історію заснування та становлення Олександрівського училища-хутора для глухонімих через унікальні фото початку ХХ ст., висвітлити діяльність його засновника Ф. Мовчановського.
Експозиція висвітлює навчально-виховний процес в Олександрівському хуторі та різнобічну господарську діяльність закладу у численних фотографіях, згрупованих за такими розділами: «Засновники та педагогічний колектив», «Господарство», «Навчальний процес». Унікальною є частина виставки, де демонструється макет хутора, що складається з 23 зменшених копій будівель.
Виставка працюватиме до серпня 2013 року. Детальніше...
У статті використано фотоматеріали ресурсу "Ретро Запорожье" і офіційного сайту Педагогічного музею України.
Дуже змістовна публікація. Дякую.
ВідповістиВидалити